|
|
Начальник трупів
"Ти, баране! Ну й нафіга ти заліз на мою територію?! Ідіот... Не люблю цю процедуру, але сам собі винен", - бурчав Вася. В моргу, де він працював уже двадцять років, зараз було сім мерців. Вася витягнув одного з холодильника і, схоже, говорив саме до нього. Небіжчик мовчав. Зрештою, нічого дивного. Та у Васі, здається, не було жодних ілюзій - перед ним лежав начеб-то злочинець, якого слід суворо покарати. "До ночі ти не дотягнеш, придурок!" - просичав начальник трупів. Так його називали санітари, що підвозили свіжих мертв'яків з лікарень, але Вася, перш за все, був для них пунктом обміну ліків, крові, інколи і органів. У нього шукали те, що у дефіциті. Якщо вже трупар не міг дістати чогось, то й не шукай, однаково не знайдеш. Ніхто цього не знав, та у начальника трупів найбільше було запасів крові. Проте, навіть, якби хтось і довідався, що з того? Всі в курсі, що Вася нею торгує, вимінює, позичає. Звісно, він не тримав її тут, у трупарні, просто час від часу дзвонив до якогось лікаря-боржника і йому привозили належну кількість червоної рідини потрібної групи. Було відомо також, що трупар не раз виручав у безнадійних випадках медиків. Про один такий узагалі розповідали легенди. Сталося це чотири роки тому. Для дочки головного лікаря сьомої лікарні Вася якимось незбагненним чином дістав потрібне серце та, більше того, ще й кров рідкісної групи. Зрештою, не відмовляв він і звичайним лікарям, чи й санітарам у скрутну мить.
Для своєї справи Вася обрав найспокійніший час дня - шосту вечора. Всі стоять у корках, повертаючись додому, "швидкі" теж позастрягали, тож рух почнеться не раніше, ніж за годину. Він запхав тіло на місце у камеру, з якої війнуло крижаним повітрям, і пішов перевірити чи замкнені двері. Ото було б видовище, якби хтось застукав його за цим заняттям. Потому неспішно і акуратно натягнув чорний водолазний костюм, тонкі шкіряні рукавички, ще й прилаштував на голові мотоциклетний закритий кевларовий шолом із забралом з темного склопластика. Взявши в праву руку якийсь загорнутий у ганчірку довгий предмет, а в ліву - величеньку торбу, Вася знову рушив до кімнати з трупами. Спочатку обережно витяг зі шмаття те причандалля, котре виявилось лампою, що її приніс один знайомий лікар. Дружина цього ескулапа мала солярій і, звісно, лампи для нього, щоб міняти перегорілі. Лікареві конче була потрібна кров, Вася здогадувався, що не для лікарні. Він завжди відслідковував такі несподівані пекучі потреби у крові, боячись і, водночас, сподіваючись з'яви своїх поблизу. Та виявилось, що лікар просто підзаробив на боці, виходжуючи підстреленого бандита поза лікарнею. Лампа для солярію коштувала дорого, але Вася отримав її майже задурно, певно, халтурка знайомому медику у пораненого гангстера виплачувалась з головою.
Уникаючи дивитись на скляну трубку, начальник трупів обережно, наче якусь бомбу з годинниковим механізмом, увімкнув її і підійшов до холодильника. Тут він завагався. Однією рукою годі було відімкнути дверцята й витягнути тіло. Озирнувшись, він вмить здогадався де і як прилаштувати лампу, вимкнув її та повернувся до своєї кімнати, щоб взяти скотч. Надійно прикріпивши довгого циліндра, він виявив, що шнур не дістає до розетки... Тихо лаючись, Вася змонтував кріплення у іншому місці, але тепер лампа знаходилась задалеко від потрібної камери. І тут він почав нервувати, що траплялось рідко. Видовжувача в нього не було, а між іншим невпинно текли хвилина за хвилиною... Можна збігати у магазин електротоварів за кілька кварталів, та Вася з наростаючою панікою второпав, що не встигне до його закриття.
Перед ним замаячила єдина можлива альтернатива, він у відчаї вирішив ризикнути. "Не вперше, - вмовляв сам себе, - вдалося чотири рази, і цього разу все буде добре". Однаково, йому стало пекельно страшно, та часу залишалось обмаль. Добре хоч, що він завбачливо, про всяк випадок, наростив силу до найбільшої з можливих, бо зараз нічого іншого, як бій з молодим дужим суперником, уже не залишилось. І виглядає на те, що той зараз голодний, значить, не надто сильний. Ще кілька секунд він зважував, чи увімкнути вбивче світло, щоб ворогові було важче. Та тоді доведеться самому залишатись у костюмі, який завадить швидко рухатись, а опіки можуть лише посилити силу опору і лють суперника, отож він вирішив вже непотрібну скляну трубку винести геть й переодягтись у зручніший одяг. Хутко натягнув на себе якесь біле дрантя, котре нагадувало кімоно для дзюдо, щоправда, без пояса та із замком-"блискавкою" - з досвіду знав, що такі як він, не люблять дивитись на біле, бо той колір подразнює їхню чутливу сітківку, тому цьому хлопцеві доведеться часто кліпати, а у смертельному бою жодною дрібницею на свою користь не варто нехтувати. Годинник показував шосту тридцять чотири, не можна більше гаяти ані хвилини. Вася залетів до трупарні, випорпав з торби кілок та молот і рішуче підійшов до холодильника.
Одного побіжного погляду на обличчя трупа йому вистачило, аби впевнитись: битва буде запеклою. На нього невідривно дивились сталевого кольору хижі очі, очі безжального вбивці. За мить ворог уже висів на стелі, нагадуючи велетенського павука, готовий будь-якої миті до нападу. Він уже зрозумів, що цього чоловіка не вдалось одурити, тож доведеться його вбити. Але, схоже, що раптово воскреслий зовсім не уявляв з ким має справу і невимовно здивувався, коли, кинувшись на жертву, промазав. Навіть голодний, він рухався спритніше, ніж звичайна людина, й ніхто раніше не міг протистояти отій неприродній швидкості. Помітивши такий промовистий подив, Вася посміхнувся і тут же суперник зауважив це: з-під криво загнутої уверх губи виступило гостре, занадто довге ікло. Перед ним був його брат. І збирався його вбити. Він розгублено придивлявся до Васі, не вірив своїм очам, вишукуючи інших ознак, та з жахом впевнювався у прикрій правді. Тим часом трупар не дав оговтатись супернику й атакував. Здавалося, ще мить і йому б вдалося загнати вістря патика у потрібне місце, але ожилий труп в останній момент рвонув на підлогу, відчайдушно вивертаючись з-під удару, а Вася лише черконув осиковим кілком по шкірі, прооравши глибоку подряпину між двох ребер. Краї рани розійшлися, проте кров не виступала, жодна краплина не покотилась, тож начальник трупів переконався, що ворог довгенько голодував і скоро втомиться.
- Ти сидів на дієті? - єхидно промовив до молодшого.
- Навіщо ти це робиш?! - запитав той у свою чергу.
- Скільки ти не їв? Тиждень, десять днів? - кружляючи у розгонистому, вбивчо-швидкому танку довкола ворога, шипів старий.
- Чому ти хочеш мене вбити?! Ти ж такий, як я!
Вася залишив без відповіді його запитання, продовжуючи свою справу. Суперник зробив помилку, але встиг ухилитися, та старий помітив, що той слабшає. За кілька хвилин трупар добив його, отримуючи в свою адресу прокльони. Коли агонія вщухла - тіло померло вдруге й по-справжньому, Вася знеможено опустився на підлогу. Вся напруга льодяною водою стекла спиною, сила десь поділась, він просто лежав, заплющивши очі, не думаючи, не відчуваючи, і в той момент мало відрізнявся від трупа поруч. За якийсь час кволі думки заворушились у свідомості, він страшенно хотів їсти. Поповзом, важко дихаючи, трупар дістався до кімнати. Тремтячими ослаблими руками набрав номер і завмер, слухаючи довгі ниючі гудки. Нарешті трубка відгукнулась, неслухняними губами Вася промовив кілька слів, вислухав відповідь й вирушив похитуючись до дверей, де, вже геть виснажений, притулився плечем до стіни, відчиняючи непіддатливий замок. Він боявся впасти, напружуючи останні сили, просто стояв, прихилившись до одвірка, і перечікував тягучі хвилини. Нарешті почув кроки та енергійний стукіт. Вася прочинив двері лише трохи, заглянув у шпарину, простягнув руку, безмовно взяв у здивованого постачальника згорток й зачинив їх у того перед носом. Далі знеможено сповз стінкою на підлогу, нетерпляче розриваючи папір, аби дістатися до вмісту пакуночка. Він жадібно висмоктав все, що було, вивільнив усі три пакети від запоморочливо смачної, солонуватої юшки та тихо полежав, радісно відчуваючи, як до нього повертаються сили, припиняється гидкий дрож у м'язах, відкочується млосна слабкість.
І тут знову постукали. Вася гарячково схопився, прибираючи сліди свого недавнього бенкету, а думки перелякано шугали в голові. Та, коли невдовзі він відчиняв обшарпані двері, то видавався зовсім спокійним, навіть байдужим. Відвідувачів виявилось двоє: чоловік й жінка. Кремезний товстун назвався слідчим, він привів елегантну даму на ідентифікацію тіла. Трупар вже бачив цього здорованя і тут же впізнав його, а от жінку з безумними запалими очима, всю в чорному - від капелюшка із піднятою густою вуаллю, рукавичок та у пальто аж по п'яти, уздрів вперше. Вести їх до кімнати з небіжчиком, у якого з грудей стирчав осиковий кілок, не мало сенсу, тож його рішення було майже миттєвим. Він жестом вказав обом на двері, пропускаючи уперед, і ті кілька кроків, які ступив слідчий, стали останніми в його житті. Несподівано легко його бичача шия хруснула і Вася відпустив важкезне тіло. Він навіть не встиг здивуватись, не побачивши попереду другої жертви, як отримав неймовірної сили удар по голові й за мить був спеленаний наче немовля. Насилу розліплюючи очі, Вася зауважив поряд тонкі гарні ноги у чорних панчохах і не повірив у власну безпомічність, рвонувся з пут, та це нічого не дало... Жінка стояла поруч і чекала, коли він отямиться, побачила, що трупар сіпається, недбало кинула пальто на стіл й промовила:
- Срібний шнур, козел. Можеш пручатися скільки влізе, але жоден вампір такого не порве. Де він? - вона рвучко нахилилась, наближаючи майже впритул своє обличчя.
- Хто? - прохрипів начальник трупів, чудово уявляючи про кого питає ця відьма.
Чорні, як безодня нічного неба, очі затягували, запитували, допитували, витрушували всю пам'ять, палили душу. Останнім несвідомим зусиллям Вася спробував бодай примружитись, сховатись від нестерпної муки, закритись від двох безжальних диких вогнів, та марно. Він розповів усе, не зміг приховати нічого, звивався, наче смажений живцем на пательні вугор, але хижі величезні очиська пропікали наскрізь, не відпускали цілу вічність. Коли вона почула, що трупар убив молодшого, знавіснілий крик видерся з її вуст, Вася врешті розпружився, вислизнувши з-під влади невмолимих, шматуючих душу очей, однак, тільки мить тривав її розпач. Потім скажений погляд хльоснув начальника трупів такою пекельною ненавистю, що він й незчувся, як опинився біля холодильника. Жінка легко мов пір'їнку пронесла його кілька метрів і щосили гепнула ним об підлогу. Ребра не витримали. Він лежав, зрощуючи поламані кістки, злостячись, що доводиться витрачати стільки сил на це заняття, але іншого виходу не було. Між тим ота чорна гадюка впевнилась в смерті молодого вампіра і розвернулась усім тілом до безпомічного Васі. Начальник трупів прочитав свій вирок у темних, збурених гнівом очах.
- В мене є дуже дорога річ, - тихо промовив трупар
- Хочеш відкупитися, - люто прошипіла відьма.
- Хочу. Вона варта цього.
Вася був впевнений, знав точно, що не виторгує у неї своє життя, адже він убив її сина (їхня схожість впадала у вічі). Та насправді й не мав ніякого скарбу, аби відкупитись, але дозволити так просто і безкарно себе вбити?!
- Що за річ?
- Розв'яжи мене.
- Ага, зараз, - глузливо промовила вона і несподівано видала чарівну усмішку. Вася помітив гострі ікла і його пройняв дрож. Вона була не лише відьмою, а вампірки вирізнялися більшою спритністю, ніж представники сильної статі. Трупар знав, що насправді у бою важливіша швидкість, зовсім не сила, тому, навіть, якщо вона його звільнить, він однаково нічого не вдіє проти цієї чортиці.
- Ти ж нічим не ризикуєш, розв'яжи…
- Я можу і так взнати, що ти пропонуєш. Зараз гляну у твої очі - ти мені сам все розкажеш.
- Ти витратила забагато сили, щоб допитати мене про нього, - він мотнув головою у бік понівеченого трупа, - більше нічого не довідаєшся.
Відьма зацідила носаком черевичка йому просто у голову. Коли він прийшов до тями, то побачив чорні очі навпроти і ледве встиг, та, головне, що спромігся все ж таки поставити заслін. Це її ще більше розлютило, Вася вгадав: вона уже не могла впоратись з його захистом, тож начальник трупів отримав зайву хвилину життя.
- Я проб'ю твоє серце тим самим кілком, яким ти убив його, але забиватиму повільно. Хвилина за хвилиною заганятиму по сантиметру, по міліметру, - дивлячись у вічі, тихо муркотіла відьма.
- Давай, - твердо промовив вампір, не відводячи погляду, - тільки часу в тебе обмаль, сюди везуть чергового мерця.
- Брешеш!
- Ні, - він утомлено примружив очі, - через хвилин п'ять будуть тут.
Жінка метнулась до сина, завдала його тіло собі на плече і заквапилась до дверей. Вася зрозумів, що вона не хоче залишати труп тут, певно понесла його до машини, тож за хвилю повернеться і пощади не буде. Звиваючись як хробак, він доповз до столу, став навколішки, підтягнув підборіддя до товстого кабеля, що зміївся від лампи, зубами взяв штепсель й рушив до розетки. Через силу долаючи нещасні два метри, трупар думав про одне: аби вистачило довжини шнура. Він встиг саме вчасно. Відьма повернулась, коли Вася поцілив нарешті і увімкнув безжальне, майже сонячне світло. Вона осліпла зразу, зойк тваринного жаху затопив весь простір невеликого приміщення, пухирі розповзались шкірою, скоро в повітрі завис тяжкий сморід паленого. Замотуючись у брудний, схожий на витерту ганчірку килим, ховаючись від убивчих променів, трупар знеможено подумав, що й цього разу він зумів вижити. Вася зачекав добрих три хвилини, поки його страшна гостя перетвориться на купку попелу, аж тоді метнув своє тіло на те місце, де мав би звисати кабель. Скло дзвінко гримнулось на підлогу: лампа вже нічим не могла зашкодити своєму господареві. Відпльовуючись від пороху, він звільнився від килима, надсадно закашлявся, аж дух перехопило.
Коли Вася, потерпаючи від страху, що у відчинені двері хто-небудь зайде, нарешті перепиляв уламком скла тонкий срібний шнур, то вже знав, що робитиме. Йому було шкода залишати насиджене місце, де все так добре влаштовано: є постійний доступ до їжі, не треба виходити по ночах на небезпечні полювання, живеш собі у благодатній темряві, а світло, неприємне, але безпечне, можна вмикати лише тоді, коли приходять санітари з небіжчиком чи родичі за тілами. Та Вася розумів, що події цього дня матимуть наслідки. І справа не тільки в тому, що будуть шукати слідчого, жінку й трупа, ні, все значно складніше. Хто знає, чи услід за тою відьмою не прийде невідомий месник, хто зна', чи пощастить йому в такому випадку знову…
Трупар зібрався хутко, чимала торба напхана вщерть чекала на підлозі, він завжди був готовий до втечі і не сподівався, що назавжди залишиться тут. Зрештою, останні два роки його обсідали думки про зміну житла, адже начальник трупів засидівся на одному місці. Траплялось, санітари піджартовували, що не знають, як житимуть без нього, коли Вася піде на пенсію. Як не крути, а згідно паспорта йому скоро виповниться шістдесят, хоч насправді - більше, значно більше. Він підійшов до купки попелу і вишпортав з неї ключі з ледь оплавленими пластиковими головками, рештки відьми спустив в унітаз, тіло слідчого роздягнув й запхав у камеру на місце молодого вампіра, одяг запакував у великий лантух для сміття, поприбирав у кімнатах, залишилось одне. Погортавши сторінки записничка, Вася знайшов потрібний номер і подзвонив. Коли йому підвезли свіжі запаси крові, ніхто б не здогадався, що відбувалось у цій кімнаті годину тому. Начальник трупів впустив постачальника до моргу, перевірив своє замовлення, підтвердив, що розрахунок повний й попрощався з ним. Два пакети він випив відразу, аби відновити втрачені сили, решту запакував до торби. Трупар присів «на дорожку» на хвилю, біля його ніг лежали пакунки зі сміттям та спортивна сумка; сумно оглядаючи своє господарство, він зауважив на стіні комара. Вася не полінувався і прибив його. Не терпів навіть таких нікчемних конкурентів.
Прихопивши речі й не озираючись більше на свої ситі та спокійні двадцять років, він рушив до самотнього автомобіля неподалік. Звичайно, у чужому нічному місті його, колишнього принца, спадкоємця трону Окрона, а тепер безпритульного вигнанця, ніхто не чекає. Так, доведеться здобувати собі їжу неприємним для землян способом, але не його провина, що за ним кілька сот років тому не повернувся друг, котрий наполіг заховатись на цій планеті й так палко обіцяв підняти повстання проти узурпатора Калона і повернути трон законному володарю. Колись його високість Озер, а тепер - просто Вася, не міг знати, що його товариш навіть не дістався до Окрона, миттєво загинувши у сліпучому полум'ї вибуху підбитого космічного корабля-розвідника. Та він давно вже не сподівався на повернення, зрештою, тутешня їжа смачніша, ніж окронівська, і, крім того, вона ще й продовжує життя, адже на своїй планеті він би давно помер.
Перші кілька десятків років вигнанець вперто намагався знайти шлях до втечі з нерідної планети. У літературі землян він натрапив на історії про вампірів, тож окронці, вочевидь, навідувались сюди. Однак, шукати своїх серед мільйонів людей було зовсім непросто, ті кровососи, яких йому пощастило знайти, виявились інфікованими аборигенами… Згодом він зрозумів, що лише незначна кількість вкушених тубільців стає вампірами. Тільки деякі гинули від першого укусу, мабуть, це були люди із слабким серцем чи імунітетом, більшість виживала і залишалась у цілком доброму стані. Лише один з його кількох сотень дослідів закінчився зараженням людини й перетворенням її на вампіра.
Тоді, багато років тому, Озер жив у замку в Трансільванії. Слуги постачали йому дівчат та молодих жінок, гадаючи, що він з черговою жертвою розважається, а потім вимагає нову живу забавку, убиваючи набридлу. Звісно, він не заперечував такий моторошний поголос про свою поведінку, зрештою, не надто дивну для вельможі того жорстокого часу, сам же поводився з полонянками якомога гуманніше. Приносив їм вино, печене м'ясо, овочі й фрукти, забороняючи будь-кому заходити на верхній поверх замку, де знаходилась замкнена кімната. У просторому приміщенні за перегородкою були обладнані виходок з хитромудро влаштованою трубою, що вела до вигрібної ями, і великі, видовбані з каменю ночви з діркою, котру можна заткнути корком, а, постукавши по металевій рурці над ванною, через годину спостерігати, як з неї текла тепла вода, аби скупатись. Щоправда, забиті забобонні селючки з другої вигоди майже не користали. Дівчата спали на м'якому пишному ложі, хоч і прикуті довгими ланцюгами, та, щоб металеві браслети не натирали ніжні зап'ястки, їх обшито оксамитом. Лише раз на тиждень, гнаний наростаючим голодом, Озер придушував нажахану жертву подушкою до втрати свідомості й ласував свіжою теплою кров'ю. Зрідка траплялися такі здорові, як налиті соком рум'яні яблучка, що витримували півроку, декотрі - місяць-два, інші - тиждень, але всі вони були приречені.
Тільки одного разу окронець наштовхнувся на справжній опір. Ця дівчина жила в замку зо два тижні, однієї ночі він тихо підійшов до ліжка, яким не погордувала б і принцеса, хоч на ньому зараз спала звичайна селянка. Нестерпний голод привів його сюди, руки звично стискали подушку, але жертва раптом виявилась надзвичайно спритною. Він нічого не розумів, адже перший укус кілька днів тому не вимагав якихось надзвичайних зусиль. Піймати її, закуту у важкі ланцюги, але вертку як білка, він так і не зміг тієї ночі. Спантеличений більше, ніж розлючений, Озер вирішив повернутись вранці, а сам вискочив з кімнати й на сходах йому випадково нагодилась служниця, помічниця куховарки. Затуливши їй рота, він затягнув її спочатку на заборонений поверх, а потім - до кімнати, де заходився жадібно смоктати кров нещасної, що так невчасно вешталась поночі замком. Уже ситий, з непритомною жінкою у залізних обіймах, вампір зауважив дві палаючі жарини, що невідривно слідкували за ним. Відрухово він випустив служницю і, коли її тіло з глухим стуком впало на підлогу, окронець побачив настільки швидкий, що аж ледь вловимий рух закутої дівчини, а далі з німим зачудуванням спостерігав, як вона жадібно, невміло, через це ще й розриваючи горло жертві, пила, сьорбаючи, захлинаючись від поспіху, пульсуючу рідину. Ошелешений Озер не знав, що робити, однак за нього все вирішило вранішнє сонце. Він ненавидів оте безжальне світило, промені якого були надто палючими у порівнянні з м'якою лагідністю сяйва рідної зорі. Утікаючи з Окрону, принц не міг знати, що затримається тут надовго, та й часу на проведення більш ретельної, отже, довготривалої процедури адаптації тіла до умов чужинської планети не вистачило. Тому він не був ідеально пристосованим до життя на Землі і, як виявилось, інфіковані аборигени також потерпали від сонячного світла.
Дикий вереск пролунав у замку на світанні, збудивши геть усіх: і Озера, котрий покинув вночі дівчину та пішов спати, не постановивши, що робитиме далі, і слуг, які перелякано позривались на ноги, заметушились, але не наважились бігти до горішнього поверху. Коли вампір увірвався до кімнати, полонянка уже не нагадувала людину. Сліпа безтямна палаюча істота вищала й ревла, металась у ланцюгах; за якусь хвилину від неї не залишилось майже нічого. Вражений Озер остовпів, все ж його власна опірність до прямих променів сонця виявилась значно вищою, ніж у заражених тубільців. Шкіра прибульця з Окрону витримувала близько п'яти хвилин і лише потім починала злегка червоніти та пекти. Справді небезпечним було перебування на сонці впродовж чверті години із незахищеними руками й головою, тому Озер, вирушаючи кудись вдень, завше натягав крислатого капелюха та шкіряні рукавички.
Отак, пригадуючи свої перші десятиліття життя тут, він виїхав з міста. Окронець планував доїхати до столиці десь за чотири-п'ять годин і зупинитися у мотелі на околиці. Декілька днів, може, зо три тижні піде на посольство з візою, в нього є запасні паспорти на різні прізвища, а далі - у літак та "salut, la libre!" Дорогою він звільнив багажник від трупа, виволікши його у лісок при трасі. Машину залишив далеко від мотелю, у якихось робітничих кварталах передмістя, завтра доведеться орендувати іншу, щоб вільно підготуватись до від'їзду. Ще й не світало, як він зайняв номер на двох, попередивши заспану реєстраторку, що не бажає ніяких підселень, бо заплатив повну ціну за кімнату на цілий тиждень. Та трохи похмуро, але без хамства, запевнила його, що тут такого не практикують, тож він може спокійно користуватись своїм номером. У кімнаті, вікна якої виходили на північ, Озер щільно затулив штори й повалився на ліжко, котре несподівано виявилось і міцним, і зручним.
Сірий ранок пізньої осені якнайкраще відповідав його планам, ненависне сонце ховали важкі сизі хмари. Він спокійно винайняв машину і поїхав до посольства, де довелось довго чекати. Ховаючись від дощу у невеликому, застиглому у сутінках кафе, окронець замовив каву дебелій офіціантці з прокуреним голосом і знічев'я глянув на єдиного, крім нього самого, відвідувача. Від несподіванки у нього аж подих перехопило. Вигнанець, що так довго шукав своїх на цій загубленій у просторі планеті, нарешті зустрів співвітчизника. Вихор думок і емоцій мало не змусив принца зробити дурницю, кинувшись на шию окронцю, але вже за декілька секунд він охолов. Незнайомець тим часом теж потайки кидав зацікавлені погляди у його бік. Озер жестом запросив його за свій стіл і той наблизився, трохи невпевнено та боязко, тож вигнанець уже не сумнівався: перед ним був живоїд. На рідній планеті цю тему не обговорювали навіть пошепки. Таке рідкісне і вельми непристойне збочення викликало різкий осуд, тому-то незнайомий окронець виглядав стривоженим, хоча й розумів, що його візаві, швидше за все, привела сюди та ж вульгарна пристрасть.
- Сідайте, прошу вас, - припросив ще раз Озер. - Мене звуть Корен.
- Я - Лігам. Приємно зустріти свого так далеко від дому.
- Так, я теж радий. Що чувати на Окроні? Знаєте, я уже багато років не був вдома…
- О, співчуваю, Корене.
Вони старанно уникали пояснення справжніх причин свого перебування тут, тому Озер вигадав, що займається дослідженням аборигенів, а Лігам представив себе таким собі надміру допитливим туристом, котрий не може втратити нагоду завітати на віддалену і маловивчену планету. Помалу вигнанець випитав у співвітчизника про цікаві для себе подробиці теперішнього життя рідної планети. Виявилось, що зникнення принца - єдиного спадкоємця одного з двох царюючих родів, припинило вічні суперечки про владу. Ось уже кілька століть трон успадковували наступники клану володарів Парі. Лігам вибовкав, як він дістався на Землю, коли за ним прибуде шлюпка, щоб повернутись на власний корабель. Його співрозмовник був настільки люб'язний, з такою непідробною увагою слухав, що окронця аж занесло від втіхи: він вихвалявся своїм багатством, могутнім і славетним родом, наближеністю до правителя. Озер слухав це патякання з величезною цікавістю, запитаннями легенько підштовхуючи наївного шукача пригод у потрібному напрямку, а всередині невпинно росла могутня хвиля радості. Він повернеться додому.
Принц чудово знався на анатомії представників своєї раси, тому знешкодити Лігама було неважко. Ідучи назирці за ним, він розплутував у голові нескінченний вузол запитань. Як зустріне рідна планета спадкоємця другого царського роду? Звісно, він легко доведе, що він той самий Озер, але хтось обов'язково запитає, чому наступник клану Дако й досі живий… А коли рада аскерів допитуватиме, то неодмінно витягне з нього правду про живоїдство і про Лігама. Доведеться розпочинати боротьбу за владу, хоч закон на його боці, адже правителі роду Парі панували кілька століть, тож тепер черга за його кланом. Та чи окронці терпітимуть кровожера на троні? Ще й убивцю? А що робити з його залежністю від тутешньої їжі? Викрасти звідси кілька десятків тубільців і вивезти на Окрон? Чи потім відправити сюди таємну експедицію за людьми для розмноження?
Він стояв і дивився, як невеликий човник забирає Лігама. Дивні почуття роздирали його навпіл. Розум наказував бігти, боротись, та ноги наче приросли до землі. Його єдина нагода, остання надія відлітала додому. Окрон і далі житиме спокійно під владою єдиного царського роду, а йому треба у посольство. Він розвернувся й, не оглядаючись на цятку у сірому небі, побрів геть, тягнучи ноги, мов старий дід.
****
- Отже, він не хотів повертатись?
- Прагнув цього понад усе. Але залишився там.
- Чому, як ви думаєте, Лігаме?
- Певно, надто звик до місцевої їжі, - ховаючи від володаря очі, відповів найкращий нишпорка Окрона.
- Ну що ж, він дав нам спокій. Не будемо й ми ускладнювати йому життя.
Промовистим жестом цар повідомив, що аудієнцію закінчено. Вклонившись, окронець попрямував до виходу.
- Лігаме, - зупинив його владний голос, - документи на вашу винагороду нині ж принесуть вам додому.
- Дякую, володарю, - ще нижче схилився той, вправно маскуючи свою радість.
Отже, найкраща яхта "Ісен", на борту якої він щойно повернувся на Окрон, чудово впоравшись з таємним завданням правителя, тепер його власність. І ніщо не завадить йому повернутися на Землю за кількома десятками землян.
Зло любові
- Заходь…
Він не питав мене ні чого я прийшов, ні чому обрав саме його печеру, навкруги ж їх он скільки. Просто вказав на місце біля вогнища. Мінливі тіні танцювали на стінах, я бачив чіткий профіль - хижий, з великим носом-дзьобом.
- Ти шукав мене...
Він промовив це ствердно, не запитально, не повертаючи голови. Потім підкинув гілку у вогонь і продовжив:
- Ти знайшов, але я не зможу допомогти. Хочеш, залишайся, а ні, то йди. Якщо завтра ти будеш ще тут, доведеться зі мною доглядати за отарою.
Я знітився, мені вже не здавалось, що вартувало до нього приходити. Батька я боявся, але цей, що влягається спати в іншому кутку печери, зовсім чужий. Крім того, вони ж вороги. Тому я втік саме сюди, до єдиної істоти, котра наважилась повстати проти встановленого порядку, щоб переконатись: отець правий, бо віра моя похитнулась... Ще довго тої ночі мене мучили тривожні думки, та нарешті я заснув.
Однак, ранок, радісний і погожий, викурив залишки вчорашнього похмурого настрою. Отара була чималою, а я нічого не вмів, але вчитель з нього нівроку. Два собацюри допомагали нам випасати овечок, я виявився тямущим учнем, та за всі ці роки він жодного разу не підбадьорив мене добрим словом. Ми робили сир, міняли його в селах на все, що потрібно: хліб, сандалі, глиняний посуд, одежину. Проте ніколи я не бачив, щоб він продав кому-небудь хоча б найгірше ягнятко. А коли я спитав чому, він відповів: "Заріжуть".
- А хіба ти не для того їх вирощуєш?
- Ні.
- Навіщо ж тоді?
- Я їх не вирощую, просто живу поруч.
- А якщо отара стане завеликою?
- Скільки років ти зі мною?
- Чотири.
- Хіба вона виросла за цей час? Вовки збирають данину, смерть теж знаходить старих і хворих.
Я замовк на якийсь час, обдумуючи сказане.
Під час бурі вівці перелякано тулились до нього, у наймерзеннішу погоду він йшов збирати загублених, та не виявляв ані крихти ніжності, без жалю зарізав одну, коли її покалічив дикий звір, що ледве встиг забратися від пащек наших псів, котрі кинулись захищати, проте трохи не встигли. Тоді і ми, і собаки побенкетували, але такі випадки траплялись нечасто, а він не різав овечок просто, щоб поласувати м'ясом. Одного разу я не витримав і знову запитав:
- Для чого тобі потрібна отара? Ти хочеш розбагатіти?
- Ти розумієш, з ким говориш. Невже важко обійтися без дурних запитань? Чи справді вважаєш, що мені бракує кількох монет?
- Вибач... Але ж ти не любиш їх, а не віддаси жодної, наче скнара?
- Що тобі відомо про це?
Моторошно було дивитися у його чорні очі, гордовита сила і шал неприборканої свободи горіли диким полум'ям в жахаючій безодні, та я витримав отой погляд.
- Ти схожий на нього.
- Та ні, не дуже, - не вартувало прикидатись, буцім не розумію, що він говорить про батька.
- Як він колись вимучив мене своєю вимогливою любов'ю. Хоч це і намарно, все ж мушу попередити: він від тебе багато зажадає, - його голос несподівано зламався, зробився жалібним, такого мені ще не доводилось спостерігати.
- Чого саме?
Дивний погляд став відповіддю на моє запитання, у ньому я помітив суміш цікавості, подиву і презирства, ніби-то він вздрів отруйного павука, котрий чомусь атакує того, хто може легко розчавити його, тупнувши сандалією.
Я жив поряд з ним уже більше п'яти років, коли мені наснився батько і вигляд у нього був поганий. Моє серце стиснулось. Старий, зовсім сивий, тільки погляд сірих очей той же, що й колись: суворий. Потім грізний вираз раптом зм'як, він плакав, а я стояв як стовп, не знаючи, чим зарадити, як заспокоїти.
- Повернись, ти потрібен мені, - просив він.
"Ось так. Пора мені йти", - прийшло рішення вранці. Я зібрав свої речі в торбину, пастух мовчки поклав на камінь біля мене кусень хліба і сир, загорнутий у шматинку, та й вийшов, не озиваючись. Я намагався наздогнати його, треба ж попрощатись. Однак, він різким рухом розвернувся назустріч і я, глянувши у бризкаючі люттю очі, зупинився, наче налетів на стіну. Він постояв, схиливши голову, потім зміряв мене своїм повним зневаги поглядом й зронив:
- Я заріжу тебе, коли твоя смерть зволікатиме, - помовчав хвилю, ніби щось зважуючи, і промовив, - Він колись зупинив ніж в руці батька, що вже опускався на шию сина, але цього разу буде інакше.
Остовпівши з розкритим ротом, я так і не зміг видушити з себе ані звуку на оту його прощальну, зовсім незрозумілу, промову.
Коли я прийшов додому, сил більше не залишилось. Я ледве пересував ноги, запилюжені і стерті до крові, бо ремінчики стареньких сандалій не витримали довгої дороги, боліла спина, немилосердне сонце проколювало своїми розпеченими променями простір. Я не побачив втіхи в очах батька, хоч він і посміхався. Якась внутрішня мука ховалась в його погляді, серце знову стиснулось від поганого передчуття. І треба ж як сталося: мій товариш з попередніх п'яти з хвостиком років мав рацію.
Батько почав вимагати від мене такого, що я був приголомшений.
- Отче, але чому?!
- Зрозумій, коли ти перейдеш через оті випробування, то зможеш мені допомогти; ти ж не дарма навчався пасти отару. Він - непоганий вчитель, - батько знехотя визнав неприємний для себе факт.
- Так це ти підштовхнув мене втекти до нього?!
Прикра здогадка дошкульно муляла, виявляється, він вкотре змусив мене зробити щось. Я ж думав, що то мій перший вчинок вільного чоловіка, а не хлопчика, який покірно виконує волю отця.
Розбурхані думки безладно вирували, мозок не міг впоратись з отим божевільним завданням. Як він сміє вимагати від мене таке? Раптом я зауважив страшний біль в його очах і сльози, що котились, западаючи в зморшки. Усі ці довгі роки подалі від нього, живучи поруч з його ворогом, я думав, що завдав багато страждань своєю втечею, та хіба ж я знав силу батьківської муки, коли син повстає, відрізаючи все, що було досі, і йде геть.
- Ти хочеш покарати мене за те, що я злигався з ним й довго не повертався?
- Ні...
- Невже ти бажаєш мені такої долі?
- Можеш обирати, але, якщо підеш іншим шляхом, то...
Тут я побачив жахливе видиво. Горіли міста та разом з ними їхні мешканці, чорне від диму небо, здавалось, зараз впаде, діти волали так, що я не витримав й закричав: "Зупини це!"
- А якщо я погоджусь, то цього не буде?
- Буде, але не всюди і не завжди. Світ вціліє.
- Отже, ти обрав їх, а не мене.
- Вони теж мої діти...
"Мені уже однаково... Зрештою, яка різниця - зараз чи потім. І яка різниця - на хресті чи від хвороби у старості".
- Хай буде воля твоя...
"Яке ж все-таки безжальне сонце він створив". Думки приходили нізвідки та йшли невідь куди, зовсім непов'язані одна з іншою, але кожна - чітка і ясна. "Дивно, відчуваю біль, та мені байдуже". Коротке забуття не подарувало полегшення, навпаки, воно повнилось огидними маревами. Коли я прийшов до тями, то наважився на один непотрібний, безглуздий рух. Я підніс голову. Виявилось, недарма. У поле зору потрапив знайомий хижий профіль з орлиним носом. Він виглядав цілком природно в римських обладунках, навіть велично, зі списом у руці та коротким мечем біля стегна. Нарешті він подивився мені у вічі:
- Ти обрав рабство...
Зі здивуванням я відчув нове джерело болю у своєму тілі, не вистачило сили тримати голову. Опускаючи її, я помітив спис, що стирчав з мого боку...
Хостинг проекта осуществляет компания "Зенон Н.С.П.". Спасибо!